Задовго, до 24-го лютого, всі мої знайомі, із- за кордону і в Україні, хто знається на політиці і хто має відношення до влади, говорили, що буде війна. Мене переконували мої закордонні друзі щоб я вивіз свою сім’ю і виїхав сам. Але ми прийняли рішення залишатися, хоча я знав що буде війна, я твердо вірив, що Бог нас збереже. Хоча в мою голову не вкладалося, як воно так може бути у 21 столітті, в центрі Європи, щоб міг статися такий жах. І 24 лютого почалося зі дзвінків моїх друзів, родичів, які описували  жах війни. Вони казали, що чують ракети, бачать танки, чують вибухи. Наше життя змінилось.

Нескінчені юрби людей зі Сходу України, які тікали на Захід України в Європу, проходили через Вінницю і ночами, і днями, не дивлячись на комендантську голину, люди їхали і їхали.

Ми відкрили корпус, і люди ночували в корпусі. Їх було настільки багато, що ми змушені були відкрити свій дім. Дім був наповнений людьми, кожен день іншими. Настільки наповнений дім людьми, що мені приходилося переступати через людей в своїй спальні, щоб потрапити до туалету. Люди спали на підлозі, бо нам не було куди їх  розміщати. Але люди  плакали і дякували, що ми їх прихистили.

С перших днів війни цей жах охоплював кожного українця. Але я не знаю, яким чином Бог давав нам сили триматися і дає. В нашому серці все одно була якась надія, що Бог все контролює, і в результаті все закінчиться добрим.

Я пам’ятаю, коли я возив гуманітарну допомогу по Київщині, проїжджаючи по дорозі, по якій ще недавно їздили танки, бачив розбиті машини, легкові авто з мирними людьми, яких розстріляли і спалили заживо, я бачив розбиті будинки. І це-жах, це біль, це сльози. Але в усьому цьому якимось чином Бог давав мені надію і дає по цей день надію. Не тільки мені та таким, як я, тисячам. У нас є надія, що Бог все контролює і виведе. І коли я сьогодні  бачу і чую, що інші держави, інші міжнародні організації допомагають Україні, моє серце наповнюється надією, моє серце наповнюється радістю, що ми не одні. А в той же час, кожна проявлена турбота до України, до українців наповнює моє серце світлом, що Бог все контролює. Ми не самі, і ми не призначені на те, щоб загинути. Я дякую всім, хто нам допомагав, хто допомагає. Я дякую, насправді, Богові, що я належу до Армії Спасіння, яка з самих перших днів приймає саму активну участь в тому, щоб полегшити страждання інших людей, багатьох людей: дітей, дорослих. Ми одягаємо, годуємо, підбадьорюємо, допомагаємо всіляко. Я пишаюся тим, що я є частиною Армії Спасіння, яка несе втіху, підтримку, підбадьорення.

І сьогодні над нами ще продовжують свистіти бомби, ракети, ще над нами сьогодні є загроза смерті, але, я не знаю, я не боюсь, я знаю, що Бог тримає нас в Своїй руці.

Майор Костянтин Шваб

Командувач Дивізії Україна

Задовго, до 24-го лютого, всі мої знайомі, із- за кордону і в Україні, хто знається на політиці і хто має відношення до влади, говорили, що буде війна. Мене переконували мої закордонні друзі щоб я вивіз свою сім’ю і виїхав сам. Але ми прийняли рішення залишатися, хоча я знав що буде війна, я твердо вірив, що Бог нас збереже. Хоча в мою голову не вкладалося, як воно так може бути у 21 столітті, в центрі Європи, щоб міг статися такий жах. І 24 лютого почалося зі дзвінків моїх друзів, родичів, які описували  жах війни. Вони казали, що чують ракети, бачать танки, чують вибухи. Наше життя змінилось.

Нескінчені юрби людей зі Сходу України, які тікали на Захід України в Європу, проходили через Вінницю і ночами, і днями, не дивлячись на комендантську голину, люди їхали і їхали.

Ми відкрили корпус, і люди ночували в корпусі. Їх було настільки багато, що ми змушені були відкрити свій дім. Дім був наповнений людьми, кожен день іншими. Настільки наповнений дім людьми, що мені приходилося переступати через людей в своїй спальні, щоб потрапити до туалету. Люди спали на підлозі, бо нам не було куди їх  розміщати. Але люди  плакали і дякували, що ми їх прихистили.

С перших днів війни цей жах охоплював кожного українця. Але я не знаю, яким чином Бог давав нам сили триматися і дає. В нашому серці все одно була якась надія, що Бог все контролює, і в результаті все закінчиться добрим.

Я пам’ятаю, коли я возив гуманітарну допомогу по Київщині, проїжджаючи по дорозі, по якій ще недавно їздили танки, бачив розбиті машини, легкові авто з мирними людьми, яких розстріляли і спалили заживо, я бачив розбиті будинки. І це-жах, це біль, це сльози. Але в усьому цьому якимось чином Бог давав мені надію і дає по цей день надію. Не тільки мені та таким, як я, тисячам. У нас є надія, що Бог все контролює і виведе. І коли я сьогодні  бачу і чую, що інші держави, інші міжнародні організації допомагають Україні, моє серце наповнюється надією, моє серце наповнюється радістю, що ми не одні. А в той же час, кожна проявлена турбота до України, до українців наповнює моє серце світлом, що Бог все контролює. Ми не самі, і ми не призначені на те, щоб загинути. Я дякую всім, хто нам допомагав, хто допомагає. Я дякую, насправді, Богові, що я належу до Армії Спасіння, яка з самих перших днів приймає саму активну участь в тому, щоб полегшити страждання інших людей, багатьох людей: дітей, дорослих. Ми одягаємо, годуємо, підбадьорюємо, допомагаємо всіляко. Я пишаюся тим, що я є частиною Армії Спасіння, яка несе втіху, підтримку, підбадьорення.

І сьогодні над нами ще продовжують свистіти бомби, ракети, ще над нами сьогодні є загроза смерті, але, я не знаю, я не боюсь, я знаю, що Бог тримає нас в Своїй руці.

Майор Костянтин Шваб

Командувач Дивізії Україна