У Львові, на заході України, цей знак висить на паркані поруч зі статуєю, захищеною риштуванням. Наприкінці обсадженого деревами бульвару в саду ростуть тюльпани. Багато в чому це мирна картина, і все ж свідчення війни всюди.
Журналістка Salvos Online Сімона Вортінг та її чоловік Кліфф нещодавно повернулися з місії у складі International Headquarters Emergency Services, де вони допомагали різним корпусам Дивізії України Території Східної Європи. Перебуваючи там, Сімона написала цей репортаж, який дає уявлення про роботу Армії Спасіння, людей, на яких вплинула війна, а також містить особисті роздуми.
Попередження про зміст: ця історія містить описи горя, втрати та війни. Будь ласка, читайте на власний розсуд.
Подорожуючи Центральною та Західною Україною й відвідуючи корпуси в цих регіонах, ми з болем у серці бачили наслідки більш ніж десяти років війни в цій прекрасній країні. І все ж, як показують ці мужні, зосереджені, сповнені віри, але водночас виснажені та сповнені скорботи люди, надія є, навіть якщо інколи їй важко знайти своє місце серед страху, руйнування, смерті та травми війни. Попри глибокий смуток від того, що стільки життів було зруйновано більш ніж десятиліттям війни, ця подорож нас смиряє, надихає і дає побачити світло, яке Бог тут запалює через Армію Спасіння.
Сім корпусів (не всі зображені тут) і один форпост в Україні розташовані по всій країні.
Обличчя України
«Мені подобається приходити сюди, до корпусу», — сказала Людмила*. «Мені більше нікуди йти, немає нікого, з ким провести час. Тут я зустрічаю нових людей, знаходжу нових друзів. Тут є Бог. Офіцери добрі й співчутливі. Людям не байдуже. Це підносить мою душу й дає мені надію, а я справді думала, що надія в мене вже закінчилася».
Людмила, жінка середнього віку, вже чотири роки живе у вкрай скромному студентському гуртожитку в Центральній Україні. Вона втекла зі свого дому, зі свого району і від усього, що знала та над чим працювала, коли російські війська увірвалися до її села на нині тимчасово окупованих територіях Східної України. Вона залишила позаду постійні обстріли, бомбардування будівель, смерть, руйнування й небезпеку, боячись за своє життя й не знаючи, чи зможе колись повернутися.
Надія також родом із тимчасово окупованих територій. «У нас був власний будинок, свій маленький сад, над яким ми працювали й який облаштовували роками. Росіяни розбомбили й знищили все це, і тепер у нас нічого немає. Я не знаю, чи зможемо ми коли-небудь повернутися. У мене більше не залишилося сліз, я просто вже не знаю, як плакати».
Зараз Надія працює в одному з корпусів у Центральній Україні, допомагаючи з Програмами корпусу настільки, наскільки може, зокрема й на волонтерських засадах. «Бути тут, у цьому середовищі підтримки, поклонятися Богові, знати, що про мене дбають і мене люблять, — це допомагає мені триматися й зцілювати моє розбите серце. Я знову вчуся сміятися».
Згуртованість і підтримка в корпусі є соціальним і духовним рятівним колом для багатьох людей, які втекли зі зруйнованих домівок і втратили засоби до існування на окупованих територіях.
Марина також втекла зі своєю молодою сім’єю зі східного регіону, боячись за життя, коли навколо них почалася стрілянина. Вони стали в чергу, щоб виїхати єдиною дорогою з міста. «Ми бачили жахливі речі, які я ніколи не забуду, але ми вибралися живими. А тепер тут ми знайшли Армію Спасіння — це диво. Мої діти розквітають у Програмі подовженого дня, вони знову посміхаються, а ми з чоловіком можемо працювати, щоб оплачувати рахунки, знаючи, що наших дітей люблять, про них дбають і вони в безпеці. Я дякую Богові, про існування якого до цього навіть не знала».
Старший солдат в одному з корпусів у Західній Україні каже, що, можливо, як не дивно, у міру того як війна триває, вона здатна глибше відчувати миті радості, хоча знаходити їх стає дедалі важче: «Мені потрібні ці миті, і я шукаю їх щодня — у квітах, сонці, дітях. В Армії Спасіння я знаходжу дружбу, і мені подобається тут поклонятися Богові».
Програма подовженого дня, яка діє в корпусах по всій Україні, впливає на життя дітей, їхніх сімей і громад в освітньому, емоційному, соціальному та духовному вимірах.
Тисячі ВПО (внутрішньо переміщених осіб) втекли від бойових дій у Східній Україні, щоб знайти безпечніші місця в межах країни, хоча, як нам постійно нагадують, цілковито безпечного місця немає ніде. Наплив людей підвищив ціни на оренду житла та продукти харчування в багатьох маленьких містах і селах, через що багатьом стало важко виживати. Ті, хто не отримує невелику державну допомогу, що надається людям, які можуть довести, що їхнє житло стало непридатним для проживання через атаки, часто змушені працювати на кількох роботах, щоб покрити базові витрати на життя. Цей стрес і виснаження додаються до їхньої травми й горя. Армія Спасіння допомагає ваучерами на продукти та речі першої потреби, а також надає соціальну, пастирську й емоційну підтримку. Ця допомога і підтримка, змінюють життя.
Програма розподілу ваучерів дає змогу отримувачам купувати те, що їм потрібно, на місці. Продуктові набори також роздають за наявності.
Працюючи разом
«Я думав, що моє серце вже не витримає ще більше страшних новин, — поділився офіцер Армії Спасіння, — а потім я почув у новинах лише кілька секунд плач жінки, яка дізналася, що її чоловіка вбили, і моє серце розбилося за неї. Як їй оговтатися після цієї трагедії?
Я не знаю її, я ніколи не був у її регіоні, але ми всі люди й переживаємо це разом».
Люди допомагають один одному в корпусах, як волонтери, як члени місцевих громад. Це відбувається по всій Україні, зраненій війною.
Програми корпусів включають: гуманітарну допомогу ваучерами, Біблійні заняття, Жіночі та Чоловічі групи, Програму подовженого дня, Молодіжні групи, групи прославлення, безкоштовний одяг, арттерапію, музичні гуртки та безпечні місця для кави й розмов.
Для багатьох корпуси стали другим домом, де вони щодня проводять час задля спілкування, турботи, занять і сімейної атмосфери. «Мені подобається енергія тут і те, як люди постійно долучаються, — сказала одна з учасниць Програми, — у Жіночій групі ми ділимося своїм життям, своїми проблемами, труднощами, і офіцери теж підтримують нас. А мої діти-підлітки тут майже живуть. Вони так залучені до всього, і я дуже за них рада». Усмішка та полегшення на її втомленому обличчі були зворушливими й відчутними.
«Дуже важко проводити тут наші Дитячі Програми, але ми не здамося, — каже офіцер корпусу в одному з регіонів Східної України, який зазнає регулярних і руйнівних атак, —часто в нас немає електрики, світла, води, і тривають дні обстрілів та атак дронів, але ми продовжуємо працювати».
Групи для чоловіків і жінок, а також арттерапія та Біблійні заняття для різного віку об’єднують як членів корпусу, так і людей з громади.
У цьому ж місті жінка, чий син загинув на війні, вирішила пожертвувати його одяг та інші речі Армії Спасіння. Вона знала про роботу Армії Спасіння в цьому регіоні і сказала, що це доречно і приносить їй велике полегшення — знати, що речі її сина слугуватимуть, допомагаючи іншим.
«У мене немає часу втомлюватися, — сказала інша офіцер Армії Спасіння, яка служить в іншому корпусі з ранку до ночі, часто майже без вихідних, — коли мені здається, що я виснажена, мені достатньо побачити усмішки дітей, як їхні обличчя сяють від задоволення, отриманого від занять, які ми для них проводимо, і я знову отримую енергію та мотивацію продовжувати».
Ця ж офіцер підтримує жінку, у якої на війні загинули і чоловік, і син. Вона подбала про те, щоб змінити деякі довгострокові плани й мати змогу бути з цією жінкою на похоронах і підтримати її. Жінка була приголомшена й подякувала офіцеру за те, що та є людиною, якій можна по-справжньому довіряти й на яку можна покластися в найтяжчі моменти життя.
Реальність війни
Реальність війни присутня всюди, навіть у «безпечніших» містах» — у житті людей, на міських вулицях, сільських полях і в постійному відчутті стресу, напруги та невизначеності.
Деякі моменти особливо запам’яталися.
Одного ранку, на початку нашого візиту до України, ми йшли вулицею в одному південно-західному місті разом з офіцерами Армії Спасіння, коли сирени та гучномовець оголосили про наближення військових автомобілів, які везли труни загиблих до сусідньої церкви на похорон. Рух по всій вулиці завмер, включно з автомобілями, автобусами й трамваями. Усі мовчали. Сотні людей уздовж вулиці ставали на одне коліно, коли повз проходила колона. Багато хто виходив зі своїх машин, щоб стати на коліно. Люди в трамваях підводилися. Руки лягали на серця. Молодь, діти й літні люди — усі разом завмерли. А через гучномовці лунало послання вдячності й пошани. Так прощаються із загиблими по всій країні. Колона прибула до церкви, де були виставлені сотні українських прапорів і фотографій молодих чоловіків та жінок як данина пам’яті тим, хто загинув на війні й був родом із цього міста. Це було надзвичайно зворушливо, болісно й трагічно.
Ліворуч: Люди зупинялися, де б вони не були, щоб віддати шану загиблим. Праворуч: Вшанування тих, хто помер, в одній із церков, де відбуваються державні похорони.
Світліші миті
Жіноча група зібралася в одному з корпусів у Центральній Україні. Першим заняттям було приготування українського борщу та маленьких пиріжків із м’ясом. Офіцер корпусу попросила жінок поділитися порадами, як поліпшити смак і якість борщу та пиріжків. Як це буває всюди у світі, жінки обговорювали важливість певних інгредієнтів і способів приготування, не завжди погоджуючись одна з одною, але, зрештою, зійшовшись на спільному підході. Їхньою головною метою, здавалося, було пояснити мені особливості саме українського борщу, на відміну від рецептів цього супу в інших країнах!
Жінки в одному з центральних корпусів насолоджуються спільною радістю — готувати й їсти разом.
Подорожуючи з Дивізійними Лідерами центрально-західною Україною, ми помітили кілька величезних гнізд на деревах уздовж траси. Лідери з очевидною гордістю й радістю пояснили, що це гнізда лелек — національного птаха України. Протягом останніх кількох років ці птахи не поверталися в Україну навесні, як це зазвичай бувало. Але цієї весни вони повернулися в північний регіон. Для українців вони символізують надію, свободу й щасливі часи, тож їхнє повернення принесло миті радості та надії на кращі часи попереду.
У деяких українських супермаркетах покупці повинні зважувати свої фрукти та овочі й прикріплювати цінник, який друкують ваги. В інших супермаркетах ваги стоять у відділі фруктів без наліпок — наліпки друкуються на вагах уже на касі. В одному супермаркеті я розгубилася, намагаючись зважити мандарини, бо не бачила жодних цінників. До мене підійшла молода українка й показала екран свого телефона з Google Translate. Повідомлення англійською мовою було таким: «Усе гаразд, просто візьміть свої покупки на касу, і там вам допоможуть. Гарного вам дня в нашій країні, нам приємно бачити вас тут». Вона усміхнулася й показала дорогу до кас, перш ніж піти зі своєю подругою. Простий жест, але він багато для мене означав. Навіть у час війни хтось усе одно може помітити, що комусь потрібна допомога, якою б малою вона не була, і відгукнутися.
Надія
Одна літня жінка, яка пережила так багато та постійно чекає новин про близьких на тимчасово окупованих територіях, з якими вона не може зв’язатися, дуже влучно передала відчуття багатьох:
«Надія помирає останньою. Ми маємо триматися за надію. Нам потрібно щодня знаходити надію навіть у найменшому — у музиці, весняних квітах чи дитячому сміху. Це допоможе нам пережити цей вечір, завтра й те, що буде далі».
*Усі імена змінено, а конкретні місця узагальнено.
Content warning: This story contains descriptions of grief, loss and war. Please read at your discretion.
As we travelled around Central and Western Ukraine and visited corps in these regions, our hearts broke at the impact of more than ten years of war in this beautiful country. And yet, as these brave, focused, faith-filled yet exhausted and grieving people show, there is hope – even if sometimes it struggles to find its place in the fear, destruction, death and trauma of war. Despite the deep sadness of seeing so many lives impacted by more than a decade of war, we are humbled and inspired by this journey and the light that God is shining here through The Salvation Army.
The seven corps (not all pictured here) and one outpost of Ukraine are spread around the country.
“I like coming here to the corps,” said Ludmila*. “I have nowhere else to go, nobody else to spend my time with. Here I meet new people, make new friends. God is here. The officers are kind and compassionate. People care. It lifts my soul and gives me hope, and I really thought I had run out of hope.”
Ludmila, a middle-aged woman, has been living in extremely basic student accommodation in Central Ukraine for four years. She fled her home, her neighbourhood and all she had known and worked for when Russian troops stormed into her village in the now temporarily-occupied territories of Eastern Ukraine. She left the constant shelling, bombing of buildings, death, destruction and danger, fearing for her life and not knowing if she could ever return.
Nadia is also from the temporarily occupied territories. “We had our own house, our own little garden that we had worked on and built for years. The Russians bombed and destroyed it, and now we have nothing. I don’t know if we will ever be able to return. I have run out of tears; I simply don’t know how to cry anymore.”
Nadia now works at a corps in Central Ukraine, assisting with corps programs as much as she can, including voluntarily. “Being here in this supportive environment, worshipping God, knowing I am cared for and loved, keeps me going and helps to heal my shattered heart. I am learning to laugh again.”
Fellowship and support at the corps is a social and spiritual lifeline to the many who have fled destroyed homes and livelihoods in the occupied territories.
A senior soldier at a corps in Western Ukraine says that, perhaps strangely, she finds that she can feel moments of joy more deeply as the war continues, but they’re harder to find. “I need these moments, and look for them every day in flowers, sunshine, children. I find friendships at The Salvation Army, and I love to worship God here.”
The after-school program, which operates in corps across Ukraine, is impacting the lives of children, their families and communities educationally, emotionally, socially and spiritually.
The voucher distribution program enables recipients to purchase what they need locally. Food parcels are also given out as available.
“I thought my heart couldn’t take anymore terrible news,” shared a Salvation Army officer. “And then I heard on news just a few seconds of a woman crying after hearing that her husband had been killed, and my heart broke for her. How can she recover from this tragedy?
“I don’t know her, I have never been to her region, but we are all human, living through this together.”
Helping each other, whether it’s corps members, volunteers, local communities or those from all over Ukraine, is a focus of The Salvation Army in this war-torn country. Corps programs include humanitarian aid through vouchers, Bible studies, women’s and men’s groups, the nation-wide after-school program, youth groups, choirs, free secondhand clothing, art therapy, music groups and safe places for coffee and conversation.
The corps are second homes to many, who spend hours there each day for the fellowship, care, activity and family atmosphere. “I love the energy here and people coming and going,” said one program participant. “In the women’s group we share our lives, our problems, our struggles, and the officers help support us too. And my teenage children practically live here. They are so involved in everything, and I am so happy for them.” The smile and relief on her tired face was heartwarming and palpable.
“It’s very hard to run our children’s programs here, but we will not give up,” says a corps officer in a region of Eastern Ukraine that is subject to regular and devastating attacks. “Often we have no power, no light, no water, and days of shelling and drones. But we keep working.”
Groups for men and women, and art therapy and Bible studies for different ages engage corps and community members alike.
In this same city, a woman whose son was killed in the war decided to donate his clothes and other items to The Salvation Army’s secondhand clothing collection. She was familiar with the work of The Salvation Army in this region, and said it was fitting, and brought great comfort to know that her son’s belongings would be used to help others.
“I have no time to be tired,” said another Salvation Army officer who serves at another corps from morning until night, often with little time off. “When I think I am weary, all I need to do is see the smiles of the children, their faces lighting up with joy at the activities we prepare for them, and I get the energy and motivation to continue.”
This same officer is supporting a woman whose husband and son were both killed in the war. The officer made sure she changed some long-term plans so she could attend the funerals with the woman and support her. The woman was overwhelmed and thanked the officer for being someone she could really trust and rely on in life’s hardest moments.
Reality of war
The reality of war is present everywhere, even in the ‘safer’ cities – in people’s lives, city streets, village fields and the constant feeling of stress, tension and uncertainty.
Some moments stand out.
One morning early in our visit to Ukraine, we were walking along the street in a south-western city with some Salvation Army officers, when sirens and a public address system announced the approach of military vehicles bringing coffins of the fallen to a nearby church for funerals. Activity up and down the entire street just came to a standstill, including cars, buses and trams. Everyone was silent. Hundreds of people up and down the street got down on one knee at the convoy passed by. Many got out of their cars to go down on one knee. People on trams stood up. Hands were on hearts. Young people, children and the elderly all paused at once. And on loudspeakers, a message of thanks and respect was broadcast. This is done all over the country when farewelling the fallen. The convoy arrived at the church, where hundreds of Ukrainian flags and photos of young men and women were displayed as a tribute to those from the city killed in war. It was so moving, heartbreaking and tragic.
Left: People stopped wherever they were to pay respect to the fallen. Right: Tributes to those who have died in one of the churches where government funerals take place.
Women in one of the central corps enjoy the universal joy of cooking and eating together.
In some Ukrainian supermarkets, customers are required to weigh their fruit and vegetables and attach the price sticker that the scales print out. In other supermarkets, scales are in the fruit department without stickers – the stickers come out from the scales at the checkout. In one supermarket, I was confused as I tried to weigh some mandarins, but couldn’t see any price stickers. A young Ukrainian girl came up to me and held up her phone, showing me the screen of Google Translate. The message, in English, read, “It’s okay, just take your things to the checkout and they will help you. Have a lovely day in our country, it’s good to see you here.” She smiled and pointed the way to the checkouts before heading off with her friend. A simple gesture but it meant a lot. Even during times of war, someone could still notice someone needing assistance – no matter how small – and respond.
Hope
One elderly lady, who has suffered so much and is constantly waiting for news of loved ones in the temporarily occupied territories whom she can no longer contact, summed up the attitude of so many:
“Hope dies last. We have to hold onto hope. We need to find hope every day, even in the smallest thing, like music, or spring flowers, or the laughter of children. This will get us through this evening, tomorrow, and beyond.”
*All names have been changed and specific locations generalised.
