«Я мрію про мир для України… і про те, щоб Україна належала Богові»

Майор Світлана Бочкарьова (праворуч) разом із колегою, капітаном Наталією Яровою* — обидві очолюють корпуси у воєнній Україні — насолоджуються рідкісною хвилиною відпочинку на дивізійному затишному ретриті. Майор Світлана очолює  корпус Харків , а капітан Наталія — корпус Дніпро, приблизно за 100 км від найближчої зони активних бойових дій на Донбасі.

 
АВТОР: СІМОНА ВОРТІНГ, міжнародний редактор

Майор Світлана Бочкарьова є керівником корпусу Харків Армії Спасіння в Україні, що розташований приблизно за 30 км на південь від російського кордону. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року Харків вважається прифронтовим містом і постійно зазнає бомбардувань, обстрілів, атак дронів та ракет, руйнувань і терору.

Майор Світлана та її команда, а також розташований поруч аутпост Салтівка, продовжують служити корпусу та громаді, незважаючи на життя в зоні активних бойових дій.

Нещодавно я поспілкувалася зі Світланою, і вона поділилася своєю історією та розповіла про служіння корпусу, який постійно працює в  умовах, які складно уявити:

Сімона: Чи могли б ви поділитися з нами своєю історією та розповісти про роботу корпусу, де ви зараз служите?

Світлана: Я родом з Молдови. Саме там я дізналася про Армію Спасіння, пізнала Христа, стала солдатом, а згодом — офіцером. Але моє коріння в Україні, і мої батьки вирішили переїхати сюди. Тому, коли Бог дав мені можливість служити в Україні, я поїхала. Щоб було легше служити з належним юридичним статусом, я прийняла українське громадянство.

Знаючи, скільки зазвичай триває процес отримання громадянства, швидкість, з якою я отримала український паспорт, переконала мене, що на це була Божа воля. Однак, коли у 2022 році Харків обстрілювали, я не могла не запитати Бога: «Чому я?» І отримала відповідь, яка точно відповідала моєму питанню: «Тому що ти».

Як офіцер, я служу Богові вже 17 років. Останні три роки я служу в Харкові, а до цього чотири роки служила в Пісочині. Половина цього містечка вважається частиною Харкова, а інша половина — його передмістям. Це важко пояснити. Але можу сказати одне: протягом семи років війни я служу людям у прифронтовій зоні.

Ми також працювали з дітьми, допомагаючи відволікти їх від жаху, який заповнює серце та розум, коли над головою летять або вибухають поруч ракети, дрони, керовані авіабомби та чути звуки боїв.

Але ми ні на хвилину не припиняли служити Богові та людям. Наші двері в Пісочині були відкриті, щоб люди могли сховатися від бомбардувань, адже ми розташовувалися в підвальному приміщенні. Навіть під обстрілами ми продовжували збиратися для богослужінь, вивчення Біблії та молитов.

Ми також працювали з дітьми, допомагаючи відволікти їх від жаху, який заповнює серце та розум, коли над головою летять або вибухають поруч ракети, дрони, керовані авіабомби та чути звуки боїв.

За можливості ми надавали допомогу  продуктами харчування.

Майор Світлана розповідає про роботу  корпусу Харків  на дивізійному ретриті.

Зараз, на п’ятому році війни, люди в корпусі продовжують збиратися на богослужіння, молитовні зібрання та вивчення Біблії, що охоплює як Старий, так і Новий Заповіти. Ми збираємо дітей для  Дитячого клубу. Також ми проводимо для них програму післяшкільного дозвілля, з ними працює психолог.

Ми надаємо допомогу ваучерами на продукти харчування, засоби для чищення та гігієни, взуття й одяг, посуд та постільну білизну. У нас також є «Будинок Добра». Люди приносять речі, які їм більше не потрібні, і залишають їх для тих, хто має потребу. На жаль, у нас дуже мало місця, тому частина цих речей виставлена в коридорі біля входу, а частина — на вулиці.

Ми мріємо про власне велике приміщення, де вистачило б місця для всіх людей і програм. Роздаючи допомогу, ми намагаємося спілкуватися з людьми та розповідати їм про Бога. Ми роздаємо Біблії та надаємо інформацію про те, як захистити себе від потрапляння в рабство (торгівлі людьми). Більшу частину служіння здійснюють старші солдати, але нам також допомагають волонтери.

Майор Світлана (праворуч) з деякими  відданими членами своєї харківської команди, зокрема офіцерами у відставці капітаном Іриною Хохотвою (ліворуч) та майором Іриною Помиткіною (друга ліворуч у другому ряду).

Ви перебуваєте недалеко від російського кордону. Як виглядає ваш звичайний день і ніч — чи поняття «нормальності» вже втратило свій сенс?

Уся ця діяльність відбувається під постійний звук сирен, вдень і вночі, через нашу близькість до лінії фронту. Сирени попереджають нас про небезпеку ворожих атак.

Правда в тому, що з часом ми перестали ховатися в укриттях. Ми просто стежимо за попередженнями, щоб зрозуміти, наскільки близько загроза і в якому напрямку вона рухається. Обстріли стали настільки інтенсивними, що якби ми ховалися щоразу, то мали б сидіти в укриттях безперервно. А ракети й дрони летять так швидко, що іноді просто не встигаєш дістатися сховища…

У перші роки війни люди масово йшли до церков, молячись про закінчення війни та про молодих хлопців, які служать на передовій. Але зараз триває війна. Цвинтарі розрослися в рази. І люди ніби завмерли в жаху й горі, які ми переживаємо.

Ми називаємо себе «незламними», але насправді це крик про допомогу. Мета одна: дожити до кінця війни. Більшість людей відчувають провину, втрату та розчарування і перестають приходити до Бога. Але за цей період ми прийняли 13 солдатів і продовжуємо запрошувати людей скласти завіт з Богом. Ми також відкрили аутпост у Салтівці — великому районі Харкова.

Команда аутпоста Салтівка разом із Дивізійним Командувачем України майором Костянтином Швабом (праворуч) та лідером корпусу Тамарою Миргородською (у центрі).

Деякі з людей та служіння аутпосту  Салтівка.

Як війна вплинула особисто на вас?

Найважче в служінні під час війни — це спілкування з людьми, які втратили своїх близьких, і з тими, хто зазнав фізичних каліцтв через війну — залишився без рук чи ніг. А найстрашніше — це ті, хто втратив надію.

У мене ніколи не було сумнівів щодо мого спасіння чи мого покликання до служіння.

Але щодо мого характеру — так. Я можу лише сказати, як війна вплинула на мій характер. Я стала впевненішою в собі та навчилася сприймати відмову без образ. Я стала менше бунтувати проти несправедливості, коли не можу вплинути на події. Я навчилася більше довіряти Богові.

Я мрію про мир для України. Я мрію про те, щоб Україна належала Богові.

Ви могли б виїхати, якби захотіли. Що мотивує вас залишатися?

Бог, моє покликання і розуміння того, що все в Його руках. Я була в евакуації кілька місяців. Але через деякий час зрозуміла, що не можу знайти собі місця, і почала засипати штаб-квартиру листами із запитанням, чи не час мені повертатися, адже там стало трохи спокійніше. Підтримка людей також приносить мені радість — через молитви та матеріальну допомогу. Знання того, що я не одна в цьому жаху.

Звідки ви черпаєте сили та надію?

З Бога та Його обітниць, від людей, їхньої віри та підтримки. Зі спілкування з людьми, які, незважаючи на свої втрати, продовжують славити Бога.

Я ніколи не забуду чоловіка, який показав мені свої спину й живіт, де вирвало шматок тіла, і який втратив ногу. Він впевнено сказав, що вижив, тому що так хотів Бог. Він тікав з окупованої території, коли дрон цілеспрямовано вдарив по ньому. Люди витягли його, але лікарі не давали жодних шансів на життя. Проте він вижив.

Усвідомлення того, що поруч є люди, які підтримують мене в моєму служінні — як Мойсей, який молився за свій народ, поки той воював з ворогами, тримаючи руки піднятими. А ті, хто був поруч, підтримували його руки. Поки його руки були підняті в молитві до Бога, ізраїльтяни перемагали. Я, звісно, не Мойсей. Але підтримка дає мені сили та мужність.

Як корпус, інші офіцери та місцева громада підтримують одне одного?

  1. Корпус — турбота одне про одного та молитва. Якщо в когось чогось багато, ми приносимо це та ділимося.
  2. Офіцери — спілкування та молитва.
  3. Громада — ми підтримуємо одне одного, ділячись гуманітарною допомогою.

Офіцери та лідери Армії Спасіння разом із Дивізійними Лідерами України майорами Костянтином та Іриною Шваб (у центрі ліворуч).

Армія Спасіння продовжує проповідувати про спасіння та любов Божу в найважчих обставинах, допомагаючи в межах своїх сил, всім, хто цього потребує.

 

 

Чого люди потребуватимуть після війни?

Я думаю:

  1. Сцілення для своїх душ. Чим довше триває війна, тим більше ненависті та непрощення накопичується в серцях українців.
  2. Допомоги переселенцям у поверненні додому. Майже всі переселенці мріють повернутися додому. У глибині душі вони розуміють, що їхні міста й села стерті з лиця землі, але все одно хочуть додому. Їм потрібна буде допомога, щоб відбудувати дах над головою.
  3. Допомоги людям з інвалідністю. Є дуже багато людей, які зазнали фізичних каліцтв.

 

Що б ви хотіли, аби Армія Спасіння по всьому світу знала про Україну, її народ та роботу Армії в цій країні?

Щодо України — звичайні люди в Україні ніколи не хотіли війни, і зараз ми молимося про мир. Але ми не хочемо втратити свою ідентичність.

Про що ви мрієте для України, вашого народу та вашого корпусу?

Я мрію про мир для України. Я мрію про те, щоб Україна належала Богові. Щоб народ України побачив Божу підтримку й покладав на Нього свою надію. Для корпусу я мрію про людей, вірних Богові, сильну команду лідерів, відданих Богові та служінню, а також про власне приміщення, де знайдеться місце для кожного напрямку служіння — як духовного, так і соціального. Будь ласка, моліться про те, щоб ми, Армія Спасіння, стояли міцно та поширювалися по всій Україні, про захист і про мир у наших серцях та в нашій країні.

Чого війна навчила вас про Бога та вашу власну подорож віри?

Залишатися вірною Божій правді, щоб не розчаровуватися в результатах своїх дій. Давати шанс собі та іншим людям, але не потурати нашим слабкостям. Не боятися відстоювати свою позицію, навіть якщо будуть втрати.

Дні життя, дані нам, дуже короткі й цінні. Нам потрібно жити так, щоб не шкодувати ні про одну хвилину, ні про жодну людину.

Я вірю в Бога, Його слова завжди збуваються. У Книзі пророка Ісаї 55:11 сказано:

 «Так буде і Слово Моє, що виходить із уст Моїх: порожнім до Мене воно не вертається, але зробить, що Я пожадав, і буде мати поводження в тому, на що Я його посилав».

Я сподіваюся, що я є Його словом.

Музика та ці слова з пісні «Oh my God» у TikTok відгукуються в моїй душі.

Будь ласка, моліться про те, щоб ми, Армія Спасіння, стояли міцно та поширювалися по всій Україні, про захист і про мир у наших серцях та в нашій країні.

 

Facebook Instagram
OUR NEWS

Майор Світлана Бочкарьова (праворуч) разом із колегою, капітаном Наталією Яровою* — обидві очолюють корпуси у воєнній Україні — насолоджуються рідкісною хвилиною відпочинку на дивізійному затишному ретриті. Майор Світлана очолює  корпус Харків , а капітан Наталія — корпус Дніпро, приблизно за 100 км від найближчої зони активних бойових дій на Донбасі.

 
АВТОР: СІМОНА ВОРТІНГ, міжнародний редактор

Майор Світлана Бочкарьова є керівником корпусу Харків Армії Спасіння в Україні, що розташований приблизно за 30 км на південь від російського кордону. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року Харків вважається прифронтовим містом і постійно зазнає бомбардувань, обстрілів, атак дронів та ракет, руйнувань і терору.

Майор Світлана та її команда, а також розташований поруч аутпост Салтівка, продовжують служити корпусу та громаді, незважаючи на життя в зоні активних бойових дій.

Нещодавно я поспілкувалася зі Світланою, і вона поділилася своєю історією та розповіла про служіння корпусу, який постійно працює в  умовах, які складно уявити:

Сімона: Чи могли б ви поділитися з нами своєю історією та розповісти про роботу корпусу, де ви зараз служите?

Світлана: Я родом з Молдови. Саме там я дізналася про Армію Спасіння, пізнала Христа, стала солдатом, а згодом — офіцером. Але моє коріння в Україні, і мої батьки вирішили переїхати сюди. Тому, коли Бог дав мені можливість служити в Україні, я поїхала. Щоб було легше служити з належним юридичним статусом, я прийняла українське громадянство.

Знаючи, скільки зазвичай триває процес отримання громадянства, швидкість, з якою я отримала український паспорт, переконала мене, що на це була Божа воля. Однак, коли у 2022 році Харків обстрілювали, я не могла не запитати Бога: «Чому я?» І отримала відповідь, яка точно відповідала моєму питанню: «Тому що ти».

Як офіцер, я служу Богові вже 17 років. Останні три роки я служу в Харкові, а до цього чотири роки служила в Пісочині. Половина цього містечка вважається частиною Харкова, а інша половина — його передмістям. Це важко пояснити. Але можу сказати одне: протягом семи років війни я служу людям у прифронтовій зоні.

Ми також працювали з дітьми, допомагаючи відволікти їх від жаху, який заповнює серце та розум, коли над головою летять або вибухають поруч ракети, дрони, керовані авіабомби та чути звуки боїв.

Але ми ні на хвилину не припиняли служити Богові та людям. Наші двері в Пісочині були відкриті, щоб люди могли сховатися від бомбардувань, адже ми розташовувалися в підвальному приміщенні. Навіть під обстрілами ми продовжували збиратися для богослужінь, вивчення Біблії та молитов.

Ми також працювали з дітьми, допомагаючи відволікти їх від жаху, який заповнює серце та розум, коли над головою летять або вибухають поруч ракети, дрони, керовані авіабомби та чути звуки боїв.

За можливості ми надавали допомогу  продуктами харчування.

Майор Світлана розповідає про роботу  корпусу Харків  на дивізійному ретриті.

Зараз, на п’ятому році війни, люди в корпусі продовжують збиратися на богослужіння, молитовні зібрання та вивчення Біблії, що охоплює як Старий, так і Новий Заповіти. Ми збираємо дітей для  Дитячого клубу. Також ми проводимо для них програму післяшкільного дозвілля, з ними працює психолог.

Ми надаємо допомогу ваучерами на продукти харчування, засоби для чищення та гігієни, взуття й одяг, посуд та постільну білизну. У нас також є «Будинок Добра». Люди приносять речі, які їм більше не потрібні, і залишають їх для тих, хто має потребу. На жаль, у нас дуже мало місця, тому частина цих речей виставлена в коридорі біля входу, а частина — на вулиці.

Ми мріємо про власне велике приміщення, де вистачило б місця для всіх людей і програм. Роздаючи допомогу, ми намагаємося спілкуватися з людьми та розповідати їм про Бога. Ми роздаємо Біблії та надаємо інформацію про те, як захистити себе від потрапляння в рабство (торгівлі людьми). Більшу частину служіння здійснюють старші солдати, але нам також допомагають волонтери.

Майор Світлана (праворуч) з деякими  відданими членами своєї харківської команди, зокрема офіцерами у відставці капітаном Іриною Хохотвою (ліворуч) та майором Іриною Помиткіною (друга ліворуч у другому ряду).

Ви перебуваєте недалеко від російського кордону. Як виглядає ваш звичайний день і ніч — чи поняття «нормальності» вже втратило свій сенс?

Уся ця діяльність відбувається під постійний звук сирен, вдень і вночі, через нашу близькість до лінії фронту. Сирени попереджають нас про небезпеку ворожих атак.

Правда в тому, що з часом ми перестали ховатися в укриттях. Ми просто стежимо за попередженнями, щоб зрозуміти, наскільки близько загроза і в якому напрямку вона рухається. Обстріли стали настільки інтенсивними, що якби ми ховалися щоразу, то мали б сидіти в укриттях безперервно. А ракети й дрони летять так швидко, що іноді просто не встигаєш дістатися сховища…

У перші роки війни люди масово йшли до церков, молячись про закінчення війни та про молодих хлопців, які служать на передовій. Але зараз триває війна. Цвинтарі розрослися в рази. І люди ніби завмерли в жаху й горі, які ми переживаємо.

Ми називаємо себе «незламними», але насправді це крик про допомогу. Мета одна: дожити до кінця війни. Більшість людей відчувають провину, втрату та розчарування і перестають приходити до Бога. Але за цей період ми прийняли 13 солдатів і продовжуємо запрошувати людей скласти завіт з Богом. Ми також відкрили аутпост у Салтівці — великому районі Харкова.

Команда аутпоста Салтівка разом із Дивізійним Командувачем України майором Костянтином Швабом (праворуч) та лідером корпусу Тамарою Миргородською (у центрі).

Деякі з людей та служіння аутпосту  Салтівка.

Як війна вплинула особисто на вас?

Найважче в служінні під час війни — це спілкування з людьми, які втратили своїх близьких, і з тими, хто зазнав фізичних каліцтв через війну — залишився без рук чи ніг. А найстрашніше — це ті, хто втратив надію.

У мене ніколи не було сумнівів щодо мого спасіння чи мого покликання до служіння.

Але щодо мого характеру — так. Я можу лише сказати, як війна вплинула на мій характер. Я стала впевненішою в собі та навчилася сприймати відмову без образ. Я стала менше бунтувати проти несправедливості, коли не можу вплинути на події. Я навчилася більше довіряти Богові.

Я мрію про мир для України. Я мрію про те, щоб Україна належала Богові.

Ви могли б виїхати, якби захотіли. Що мотивує вас залишатися?

Бог, моє покликання і розуміння того, що все в Його руках. Я була в евакуації кілька місяців. Але через деякий час зрозуміла, що не можу знайти собі місця, і почала засипати штаб-квартиру листами із запитанням, чи не час мені повертатися, адже там стало трохи спокійніше. Підтримка людей також приносить мені радість — через молитви та матеріальну допомогу. Знання того, що я не одна в цьому жаху.

Звідки ви черпаєте сили та надію?

З Бога та Його обітниць, від людей, їхньої віри та підтримки. Зі спілкування з людьми, які, незважаючи на свої втрати, продовжують славити Бога.

Я ніколи не забуду чоловіка, який показав мені свої спину й живіт, де вирвало шматок тіла, і який втратив ногу. Він впевнено сказав, що вижив, тому що так хотів Бог. Він тікав з окупованої території, коли дрон цілеспрямовано вдарив по ньому. Люди витягли його, але лікарі не давали жодних шансів на життя. Проте він вижив.

Усвідомлення того, що поруч є люди, які підтримують мене в моєму служінні — як Мойсей, який молився за свій народ, поки той воював з ворогами, тримаючи руки піднятими. А ті, хто був поруч, підтримували його руки. Поки його руки були підняті в молитві до Бога, ізраїльтяни перемагали. Я, звісно, не Мойсей. Але підтримка дає мені сили та мужність.

Як корпус, інші офіцери та місцева громада підтримують одне одного?

  1. Корпус — турбота одне про одного та молитва. Якщо в когось чогось багато, ми приносимо це та ділимося.
  2. Офіцери — спілкування та молитва.
  3. Громада — ми підтримуємо одне одного, ділячись гуманітарною допомогою.

Офіцери та лідери Армії Спасіння разом із Дивізійними Лідерами України майорами Костянтином та Іриною Шваб (у центрі ліворуч).

Армія Спасіння продовжує проповідувати про спасіння та любов Божу в найважчих обставинах, допомагаючи в межах своїх сил, всім, хто цього потребує.

 

 

Чого люди потребуватимуть після війни?

Я думаю:

  1. Сцілення для своїх душ. Чим довше триває війна, тим більше ненависті та непрощення накопичується в серцях українців.
  2. Допомоги переселенцям у поверненні додому. Майже всі переселенці мріють повернутися додому. У глибині душі вони розуміють, що їхні міста й села стерті з лиця землі, але все одно хочуть додому. Їм потрібна буде допомога, щоб відбудувати дах над головою.
  3. Допомоги людям з інвалідністю. Є дуже багато людей, які зазнали фізичних каліцтв.

 

Що б ви хотіли, аби Армія Спасіння по всьому світу знала про Україну, її народ та роботу Армії в цій країні?

Щодо України — звичайні люди в Україні ніколи не хотіли війни, і зараз ми молимося про мир. Але ми не хочемо втратити свою ідентичність.

Про що ви мрієте для України, вашого народу та вашого корпусу?

Я мрію про мир для України. Я мрію про те, щоб Україна належала Богові. Щоб народ України побачив Божу підтримку й покладав на Нього свою надію. Для корпусу я мрію про людей, вірних Богові, сильну команду лідерів, відданих Богові та служінню, а також про власне приміщення, де знайдеться місце для кожного напрямку служіння — як духовного, так і соціального. Будь ласка, моліться про те, щоб ми, Армія Спасіння, стояли міцно та поширювалися по всій Україні, про захист і про мир у наших серцях та в нашій країні.

Чого війна навчила вас про Бога та вашу власну подорож віри?

Залишатися вірною Божій правді, щоб не розчаровуватися в результатах своїх дій. Давати шанс собі та іншим людям, але не потурати нашим слабкостям. Не боятися відстоювати свою позицію, навіть якщо будуть втрати.

Дні життя, дані нам, дуже короткі й цінні. Нам потрібно жити так, щоб не шкодувати ні про одну хвилину, ні про жодну людину.

Я вірю в Бога, Його слова завжди збуваються. У Книзі пророка Ісаї 55:11 сказано:

 «Так буде і Слово Моє, що виходить із уст Моїх: порожнім до Мене воно не вертається, але зробить, що Я пожадав, і буде мати поводження в тому, на що Я його посилав».

Я сподіваюся, що я є Його словом.

Музика та ці слова з пісні «Oh my God» у TikTok відгукуються в моїй душі.

Будь ласка, моліться про те, щоб ми, Армія Спасіння, стояли міцно та поширювалися по всій Україні, про захист і про мир у наших серцях та в нашій країні.